«Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.»
Ці слова Володимира Івасюка актуальні досі, і досі нам нав’язують тезу «какая разница».
Володимир народився 4 березня 1949-го – пропав 24 квітня 1979 року. За 30 років він написав 107 пісень, 53 інструментальних творів, створив музику до кількох спектаклів. Окрім цього, він професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Поза тим Івасюк любив малювати та фотографувати.
Його пісні відомі не лише в Україні. "Червона рута" була визнана найкращою піснею 1971 року, а "Водограй" – 1972.
Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор. Те, що молодий музикант був авторитетом для українців, знала і радянська влада. Тож, коли у 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди, а українські послужливі віршотворці писали: "Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!", Івасюку пропонували створювати музику на ці вірші. Влада очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути "ідеологічно". Але Івасюк був безкомпромісним. Він так нічого й не написав для прославлення горезвісного "возз’єднання". Замість того взявся за створення опери козацької доби.
За два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в "Фонд миру" в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але видатного українця закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції.
24 квітня 1979 року композиторові зателефонували і він пішов з дому, більше не повернувся. 18 травня митця знайшли мертвим у лісі під Львовом, на території військової частини.
На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного – люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори.
Обставини смерті композитора досі нерозкриті. Лише минулого року Київський науково-дослідний інститут судових експертиз провів експертизу обставин загибелі композитора-виконавця Володимира Івасюка і дійшов висновку, що він фізично не міг вчинити самогубство. Про це розповів директор Київського НДІ судових експертиз Олександр Рувін.
Боротьба за мову і країну триває і досі…
Роман Періжок
Володимир народився 4 березня 1949-го – пропав 24 квітня 1979 року. За 30 років він написав 107 пісень, 53 інструментальних творів, створив музику до кількох спектаклів. Окрім цього, він професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Поза тим Івасюк любив малювати та фотографувати.
Його пісні відомі не лише в Україні. "Червона рута" була визнана найкращою піснею 1971 року, а "Водограй" – 1972.
Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор. Те, що молодий музикант був авторитетом для українців, знала і радянська влада. Тож, коли у 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди, а українські послужливі віршотворці писали: "Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!", Івасюку пропонували створювати музику на ці вірші. Влада очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути "ідеологічно". Але Івасюк був безкомпромісним. Він так нічого й не написав для прославлення горезвісного "возз’єднання". Замість того взявся за створення опери козацької доби.
За два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в "Фонд миру" в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але видатного українця закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції.
24 квітня 1979 року композиторові зателефонували і він пішов з дому, більше не повернувся. 18 травня митця знайшли мертвим у лісі під Львовом, на території військової частини.
На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного – люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори.
Обставини смерті композитора досі нерозкриті. Лише минулого року Київський науково-дослідний інститут судових експертиз провів експертизу обставин загибелі композитора-виконавця Володимира Івасюка і дійшов висновку, що він фізично не міг вчинити самогубство. Про це розповів директор Київського НДІ судових експертиз Олександр Рувін.
Боротьба за мову і країну триває і досі…
Роман Періжок
Левко Дутковський: «На Володю Івасюка ”Смерічка” мала великий вплив, захопила настільки, що він переглянув своє творче кредо та невдовзі успішно вписався в “смерічковий” музичний напрямок, поповнюючи репертуар ансамблю своїми піснями. Журналу ”Кругозор” у 1977 році Івасюк розповідав: ”Своєрідний стиль виконання і трактування фольклору полонили мене, ще коли я вперше почув ансамбль на сцені. У ”Смерічку” я приніс свої перші пісні…” Тими піснями були: ”Мила моя”, ”Відлуння твоїх кроків”, ”Червона рута ”, ”Водограй” та інші. Володя був талановитий музикант, співак, композитор і поет, доброю і щирою, позбавленою заздрощів людиною, вірним другом. Він з повагою прислухався і до моїх порад, показуючи свої пісні мені першому. У свою чергу, я не шкодував сил на вивчення та популяризацію цих пісень зі ”Смерічкою “ та її солістами Назарієм Яремчуком, Марією Ісак, Мирославою Єжеленко, Василем Зінкевичем, деколи забуваючи навіть і про свої пісні».
Валерій Громцев: «З Володею ми зустрілися у досить складний для нього час. У випускному класі, ще під час навчання у Кіцмані, Івасюк опинився в опалі до радянського режиму через вождя пролетаріату. Хтось з його колег закинув картуза на постамент, і коли Володя виліз та хотів зняти, погруддя Леніна впало і розбилося. Це ”пахло” плачевними наслідками; усе зам’яли, проте йому хтось з ”доброзичливців” у певний життєвий момент ”допоміг”. Хоч Володя вступив до Чернівецького медінституту, завдяки стукачам (чи стукачеві) його відчислили з вузу 31 серпня 1966 року, і він влаштувався слюсарем на Чернівецький завод ”Легмаш”, де я тоді займався в заводській художній самодіяльності при Будинку текстильників. Якось до нас зайшов симпатичний хлопець з голубими очима — рідкісний красень. Незнайомець був вишукано вдягнений — у модну шкіряну курточку, яка також додавала особливого шарму і привабливості. Юнак несподівано сів за піаніно і заспівав французькою тодішній шлягер Йозефа Косми ”Опале листя”, який мав шалену популярність з голосу Іва Монтана. Не лише філігранно зіграв, а й заспівав з прекрасною вимовою. Від побаченого і почутого я був заскочений і перше, що запитав, — ”Я не зрозумів?! Ти хто, хлопче?” ”Я — слюсар другого розряду”, — відповів той спокійним голосом... (Чому другого? А не третього чи четвертого?). Івасюк полонив мене відразу».
Валерій Громцев: «З Володею ми зустрілися у досить складний для нього час. У випускному класі, ще під час навчання у Кіцмані, Івасюк опинився в опалі до радянського режиму через вождя пролетаріату. Хтось з його колег закинув картуза на постамент, і коли Володя виліз та хотів зняти, погруддя Леніна впало і розбилося. Це ”пахло” плачевними наслідками; усе зам’яли, проте йому хтось з ”доброзичливців” у певний життєвий момент ”допоміг”. Хоч Володя вступив до Чернівецького медінституту, завдяки стукачам (чи стукачеві) його відчислили з вузу 31 серпня 1966 року, і він влаштувався слюсарем на Чернівецький завод ”Легмаш”, де я тоді займався в заводській художній самодіяльності при Будинку текстильників. Якось до нас зайшов симпатичний хлопець з голубими очима — рідкісний красень. Незнайомець був вишукано вдягнений — у модну шкіряну курточку, яка також додавала особливого шарму і привабливості. Юнак несподівано сів за піаніно і заспівав французькою тодішній шлягер Йозефа Косми ”Опале листя”, який мав шалену популярність з голосу Іва Монтана. Не лише філігранно зіграв, а й заспівав з прекрасною вимовою. Від побаченого і почутого я був заскочений і перше, що запитав, — ”Я не зрозумів?! Ти хто, хлопче?” ”Я — слюсар другого розряду”, — відповів той спокійним голосом... (Чому другого? А не третього чи четвертого?). Івасюк полонив мене відразу».
Софія Ротару: «Секрет його успіху в тому, що він не йшов до людей з підробленими почуттями, в його творах відсутній солоденький сентименталізм, кожну ноту і кожен такт Володимир Івасюк збагачував щирістю свого чистого серця. Він намагався зазирнути в душу свого сучасника і передати всю складність його внутрішнього світу. Композитор любив свою роботу до самозабуття. Та любов відчутна в його піснях, романсах, баладах. Увесь його доробок, залишений нам у спадок, був не короткочасним спалахом, а великою творчістю, що відбувалася в болісних роздумах, тривалих пошуках і сумнівах. Володимир Івасюк зазнав за життя великої і щирої прихильності людей, щедрих на добрі почуття до талановитої молоді. Одержимий піснею, він був глибоко переконаний, що наш світ створений для того, аби в ньому лунала музика добра, миру, злагоди між людьми. Він знав, що без тієї одержимості нічого значущого не звершити в мистецтві, як і в будь–якій галузі людської діяльності. ”Крило стає крилом тільки під час лету” — цей афоризм він часто повторював. Володимир Івасюк був позбавлений пихи, зарозумілості, заздрощів, до нього часто зверталися по допомогу музиканти, молоді композитори й поети, і він завжди відгукувався на їхні прохання. Я не чула жодного разу, щоб він неприхильно висловився про своїх побратимів по мистецтву. В його грудях жила тільки пісня. Він горнувся до людей, до своїх ровесників, не прагнучи якось виокремитися чи показати над кимсь свою перевагу. Він був надзвичайно скромний і тактовний з людьми. Творче спілкування з Володимиром Івасюком було святом для виконавців його пісень. І я зазнала того свята! Як часто, підбираючи репертуар, ловлю себе на тому, що думаю про Володю. Я дуже вдячна долі за те, що мені пощастило почати своє життя в мистецтві разом з таким яскравим, великим, самобутнім талантом. Володя був усебічно обдарованою людиною. З ним було легко, з ним було радісно працювати. Він був добрим, він був щедрим. Рідко буває в житті, щоб так поєднувались краса зовнішня й душевна. Не знаю, як би склалася моя творча доля, та й не тільки моя, якби ми розминулися з композитором Володимиром Івасюком... ”
Василь Стріхович: «Ні, він не був, як хтось подумає, таким собі ”хлопцем–друзякою”. Відчувалась висока культура середовища, де виховувався. Помітний вплив Батька–письменника. Треба було бачити, як ретельно, до нестями, працював він над літературними текстами. Він був замкнутий, заглиблений у свій, особливий внутрішній світ, до якого не пускав нікого. І нікому свою душу не відкривав напоказ. Небагатослівний, якийсь романтичний, часто незбагненний. Безперечно, поруч з нами був геній, але тоді ми ще цього не знали. Івасюк писав, писав, писав…»
Назарій Яремчук: ”У сінокосному серпні 1971 року всі учасники фільму ”Червона рута” зібралися у легендарній Яремчі. Володя Івасюк приїхав з нерозлучною гітарою і скрізь — в автобусі чи на березі Прута, під копицею пахучого сіна — складав і наспівував пісні. У фільмі його можна також побачити: він виконував роль директора уявної концертної програми. З напутніми словами: ”Тримайся, старий!” виводив співаків на сцену. І не лише у фільмі, а і в житті Володимир Івасюк допоміг знайти свій голос і заспівати по–справжньому Софії Ротару, Василеві Зінкевичу, мені, багатьом іншим виконавцям”.
Василь Зінкевич: «Ми з піснями Володимира Івасюка — молоді. Не тільки у моєму житті, а й у житті інших співаків він зіграв особливу роль. Тому що на його піснях училися співати. І вони легко співалися. Він сам мав прекрасний голос, вміло і гарно співав. Він любив своїх виконавців, ”своїх” співаків, хоча ніколи про це не говорив. Ми вважали це за честь і також ставилися до нього з особливою повагою. Він мав талант цементувати навколо себе однодумців. Це нікого не ображало, хоч ми й були майже однолітки. Особливим було його ставлення до Софії Ротару (вона заспівала 22 пісні Івасюка!) — любив її надзвичайно. Власне, для неї писав. І вона співала голосом Володі Івасюка. Я вважаю, що цей творчий дует був унікальним явищем на нашій естраді».
У другій половині 1970–их років Івасюкові почали частенько натякати на Московському радіо і телебаченні окремі керівні працівники, що він занадто захоплюється творами українських поетів, а від того захоплення ”попахіваєт” українським націоналізмом. І то був непоодинокий випадок.
Роздратований і сердитий Володя тоді сказав Батькові:
— Жайвір не має права співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить розливатися трелями солов’я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм. Синиця має каркати, як ворона, а півень крякати, мов качур. Корова має іржати, а кінь вити по–собачому. Тільки таким чином світ наповниться шедеврами і справжньою красою.
...
— Звідкіля ти набрався цих ідей, Володю? — запитав Батько.
— Їх не набираються... Їх пробуджують наші спостереження, висновки виробляються в мозку, якщо він є в нашій голові, — відповів син Батькові.
Михайло Маслій
Василь Стріхович: «Ні, він не був, як хтось подумає, таким собі ”хлопцем–друзякою”. Відчувалась висока культура середовища, де виховувався. Помітний вплив Батька–письменника. Треба було бачити, як ретельно, до нестями, працював він над літературними текстами. Він був замкнутий, заглиблений у свій, особливий внутрішній світ, до якого не пускав нікого. І нікому свою душу не відкривав напоказ. Небагатослівний, якийсь романтичний, часто незбагненний. Безперечно, поруч з нами був геній, але тоді ми ще цього не знали. Івасюк писав, писав, писав…»
Назарій Яремчук: ”У сінокосному серпні 1971 року всі учасники фільму ”Червона рута” зібралися у легендарній Яремчі. Володя Івасюк приїхав з нерозлучною гітарою і скрізь — в автобусі чи на березі Прута, під копицею пахучого сіна — складав і наспівував пісні. У фільмі його можна також побачити: він виконував роль директора уявної концертної програми. З напутніми словами: ”Тримайся, старий!” виводив співаків на сцену. І не лише у фільмі, а і в житті Володимир Івасюк допоміг знайти свій голос і заспівати по–справжньому Софії Ротару, Василеві Зінкевичу, мені, багатьом іншим виконавцям”.
Василь Зінкевич: «Ми з піснями Володимира Івасюка — молоді. Не тільки у моєму житті, а й у житті інших співаків він зіграв особливу роль. Тому що на його піснях училися співати. І вони легко співалися. Він сам мав прекрасний голос, вміло і гарно співав. Він любив своїх виконавців, ”своїх” співаків, хоча ніколи про це не говорив. Ми вважали це за честь і також ставилися до нього з особливою повагою. Він мав талант цементувати навколо себе однодумців. Це нікого не ображало, хоч ми й були майже однолітки. Особливим було його ставлення до Софії Ротару (вона заспівала 22 пісні Івасюка!) — любив її надзвичайно. Власне, для неї писав. І вона співала голосом Володі Івасюка. Я вважаю, що цей творчий дует був унікальним явищем на нашій естраді».
У другій половині 1970–их років Івасюкові почали частенько натякати на Московському радіо і телебаченні окремі керівні працівники, що він занадто захоплюється творами українських поетів, а від того захоплення ”попахіваєт” українським націоналізмом. І то був непоодинокий випадок.
Роздратований і сердитий Володя тоді сказав Батькові:
— Жайвір не має права співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить розливатися трелями солов’я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм. Синиця має каркати, як ворона, а півень крякати, мов качур. Корова має іржати, а кінь вити по–собачому. Тільки таким чином світ наповниться шедеврами і справжньою красою.
...
— Звідкіля ти набрався цих ідей, Володю? — запитав Батько.
— Їх не набираються... Їх пробуджують наші спостереження, висновки виробляються в мозку, якщо він є в нашій голові, — відповів син Батькові.
Михайло Маслій
Комментариев нет:
Отправить комментарий